Клюб кадетов Катедры

Сергій Вікторович Лавров сидів у колі чорношкірих стратегічних партньорів під палючим африканським сонцем. Сонечко це було набагато злішим за московітське, і тому лисина пєчальной лошаді за пару годин кольором своїм стала нагадувати стиглу молоду черешню. Але нічого не поробиш, адже стратегічне партньорство з плем'ям Тумба Юмба було основним напрямком зовнішньо політичної стратегії розвитку нинішньої Московії.
А приймали дорогого гостя тут знатно: місцеві міністри з пошаною посадили його на дерев'яні ноші, руки і ноги йому зв'язали церемоніальним паском з буйволячої шкіри а на шию вдягли вінок з лавра та укропу. Був, правда, при цьому один неприємний момент - коли вінок на нього клали, то сильно вже міністри перед його носом трясли тим органом, що дєдушку відрізняє від бабушкі, але тому причиною була відсутність одягу у цих шановних осіб.
Лише одна людина з цього натовпу трохи дратувала Сергія Вікторовича - головний шаман Тумба Юмба. Було в ньому щось таємниче і страшне, та при цьому навіть дивно знайоме, наче давно забута згадка дитячого мороку. І те таємниче складалось не з дивних татуювань по всьому тілу, і не з блискучого відполірованого черепа руськоязичного младєнца, що той тримав у руці, а була якась незрозуміла похибка у окулярах з тонкою металевою оправою, котрі шаман раз за разом совав по своєму переніссю, та світло-рожевих п'ятах, до котрих, здавалось, не лип пил землі.
- Акуна матата! - голосно вигукнув головний шаман Тумба Юмба і скинув догори руку з черепом.
- Акуна матата! - ще голосніше заволало плем'я і припустилося до ритуального танку навколо Сергія Вікторовича.
- Акуна, акуна...- Повторювала пєчальна лошадь, дрібно похитуючи головою, наче робив вигляд, що розуміється про що мова.
Раптом плем'я зупинило танок, десятки міцних чорних рук підхопило ноші на котрих сидів шановний заморський посланець, та понесли їх до великого казана, звідки йшов приємний запах якоїсь їжі.
"О, вже й обід" лише встиг подумати Лавров, перед тим як шаман тріснув його палицею по голові та кинув до казана з окропом.

Плем'я вело круговий танок навколо казана все швидше й швидше, відлуння їх вигуків ставало схоже на гарчання голодних гієн. А Арсеній Петрович стоячи трохи осторонь від скаженіючої юрби поправив тонким пальцем окуляри і дивлячись як вариться колись такий впевнений у собі міністр, промовив:
- Дєбіл блять.
Після чого витяг з черепа руськоязичного младєнца iPhone 6s набрав номер Провідника. Треба було повертатись до Неньки.