Митрополит Василь Липківський.

Проповіді

Розуміння урочистого в’їзду Христа в Єрусалим

(Вербна-квітна Неділя)

Браття! Чого це Христос так урочисто йде в Єрусалим? Чого це Його, як царя, зустрічають з пальмовим віттям? Нераз і раніш Христос приходив в Єрусалим, нераз збірав навколо Себе великий натовп людей, що слухали Його слово та сцілялися від своїх недуг, але такої урочистости в попередніх завітаннях Христа до Єрусалиму не було. Тепер же Ісус іде в Єрусалим не тільки, щоб навчати та сціляти нарід, а йде на те, щоб і постраждати і померти за життя світу. От через що Христос так урочисто входить тепер в Єрусалим. Він їде на страждання, Він іде на хрест з такою ж урочистістю, як цар іде на своє царство. І нарід зустрічає Христа, як царя, стелить по дорозі Йому килими, одежу, кидають під ноги віття пальмове і вітають, як Сина Давидового.

Але про страждання цього Сина Давидового нарід тоді й думки не мав. Нарід радів. Тільки Христос, дивлячись на нього і на його славетний город, заплакав і сказав: «От коли б же й ти зрозумів, хоч принаймні, в цей день твій те, що діється для Твого замирення. Але ж воно й тепер закрито від очей твоїх» (Лук. 19, 41). І дійсно нарід тоді не бачив, що робив і в той час, коли зустрічав Христа, як царя, і через кілька день, коли вимагав, щоб цього царя було розп’ято.

Ми ж, браття, уже свідомі Христові послідовники, ми вже добре розуміємо, кого ми зустрічаємо в цей день наш і длячого зустрічаємо. Ми зустрічаємо того Царя, який сказав: «Царство моє не від світу цього, Я прийшов на світ, щоб благовістити істину і тільки той, хто прагне до істини послухає голосу Мого» (Іоан. 18, 37). Отже і ми урочисто зустрічаємо тепер Христа, як Царя правди, тієї правди, за яку Він постраждав, за перемогу якої життя Своє поклав. Яка ж це правда? Це правда визволення кожного народу, кожної людини, це правда вільного єднання людей, народів, та правда, про яку й Тарас Шевченко сказав: «Розкуйтеся, єднайтеся... в своїй хаті своя правда і сила і воля».

Отже й тепер ми, браття, в своїй хаті зустрічаємо Христа своєю правдою, своєю волею, служимо Йому тими дарами, якими Він нас об дарував. Ми, український нарід, в це свято зустрічаємо Христа з вербовим віттям, освячуємо вербу. Який-небудь фарисей може й тут причепитися і казати: «Хіба ж це можна зустрічати Христа з вербою? Адже ж єврейський нарід в св. землі зустрічав Його з віттям з пальми та з фиників, як про це й св. письмо каже? (Іоан. 12, 13). Це ж образа для Господа, замість розкішного пальмового віття зустрічати Його з нашою бідною вербою!» Коли б хто так казав, відразу показав би свою нерозумність, Бо через що нарід св. землі зустрічав Христа з пальмами? Бо такі дерева ростуть там скрізь і при дорозі. У нас в Україні росте верба, ми і зустрічаємо Христа з вербою. Десь інде на півночі навіть і верба не росте, там, звичайно, зустрічають Христа з іншою рослиною, як ознакою перемоги і це для Христа не тільки не образа, а навпаки, ще більш Йому приємно, коли Його кожний нарід зустрічає тим даром, який вирощує йому земля, в якій він живе. Бо лучше зустрічати Христа своїм власним, хоч і бідним даром, а ніж багатим, але краденим або позиченим.

Може ви мене запитаєте: на що це ви нам кажете, це ж усе так ясно?... От бачите, це все ясно, коли справа торкається пальми та верби. А от, коли справа йде про мову, тут ще й досі йдуть суперечки — чи чужою слов’янською мовою славити Бога, чи своєю українською. Тепер ще багато між нами українцями є таких, які кажуть: «Все ж таки славити Бога лучше слов’янською мовою, ніж українською. Слов’янська, хоч чужа, але священна, а наша українська проста. Як нею до Бога звертатись?» Отже, брате, коли ти хочеш і в Україні славити Бога все ж таки чужою слов’янською мовою, то зустрічай же Його сьогодні й з чужим пальмовим віттям, а не з своєю вербою. Вербу покинь! Не хочеш?! Отже не ганьбуй нічого свого рідного, своєї мови, як найкращого Божого дару і всіх тих дарів, якими Бог обдаровує і нашу душу і нашу землю рідну.

Зустрінемо ж Христа Спасителя Нашого, що йде на страждання, щирою молитвою на нашій рідній мові, з нашою вербою в руках, зокрема тепер, коли Христос і нашому народові посилає спасіння своє, єднаючи нас в нашу рідну церкву і гучно виголосимо: «Спасіння наше від Христа Спасителя! Благословенний Той, Хто приходить в Ім’я Господнє!» — Амінь!/

a-lypkivskiy.livejournal.com

Originally posted by

a_lypkivskiy at Світлій пам'яті митрополита Василя Липківського…

"А ви попробували б зробити щось подібне до Христа – дати себе розп'яти за народ, - може б в такий спосіб здобули любов і прихильність народу". Так! Лише самопожертва за людей, лише покладання свого життя за краще життя народів відчиняє для себе серця і душі їх, з'єднуються з ними своєю кров'ю."

Одним з найяскравіших виявів українського національного відродження у 20-х роках XX століття був рух відродження української національної православної церкви ідеологом митрополит В.Липківський. В рамках його духовного провіднитствва випиналися розгортані митрополитом постулати націоналістичного розуміння життя, які в нього тісно змикалися з усім комплексом християнського світовідчування.

Митрополит був визначним промовцем, часто справу нашого національного відродження ставив у центрі тої чи іншої своєї проповіді. Націоналізм Шевченка, його прагнення до національної й соціальної справедливості, гаряча неприязнь до Москви, погорда до духовних плебеїв, до національнх зрадників і легкодухів, героїчно-трагічний тонус поезії, революційність сприйняті були митрополитом Липківськом і своєрідно розвинуті у багатьох десятках казаннь.

Український націоналізм, хоч і високо підносить особистість та цінує її розвиток, проте націю ставить, як вартість поза особистістю, радше повноту розвитку особистості узалежнює від повноти національної спільноти. Щось подібне знаходимо і в Липківського.

"... Велику вартість, по слову Христа,має душа кожної окремої людини: вона вартіша, ніж увесь світ. А далі додамо: яку ж безмежну вартість має душа цілого народу... Народ живе сотні-тисячі літ, і коли він хоч трохи дбає про свою душу, він не може не залишити по собі досить помітного сліду в житті всього світу".

Для В.Липківського нація є спільнотою органічною. Він вважав за конечне наголошувати марність та шкідливість класового інтернаціоналізму. Натомість підносив ідею міжнаціональної солідарності націй як органічних, злютованих внутрішньою єдністю спільнот:

"...перший крок до відродження кожного народу – це є національне об'єднання народу... Кожен народ повинен об'єднатися у свій міцний, свідомий організм, повинен піднести й зрозуміти своє рідне життя, свою мову, віру, освіту, перш ніж входити в союзи з іншими народами... "

Члени нації з'єднані передусім як духова спільнота, і в національній духовності непроминуща і рушійна сила, через яку нація здійснює Божий Промисел.У проповіді "Божі таланти й земне багатство" читаємо:

..."Всім відомо, що наша Україна дуже багата на матеріяльні засоби. Але яка користь із цього, коли наш народ бідний на духовні скарби, коли в нас так мало і своєї рідної рідної освіти, своєї волі, так мало власної національної свідомости, так мало духовної гідности, пошани до самих себе, так мало єдности, а так багато зрадництва, рабського приниження, продажности. Ми бідні на духовні скарби, тому й наші багатства йдуть поперед наші очі на користь різних хижаків, що за наші ж багатства нас же й нищать та виснажують. Будучи бідні на духовні кошти, ми й досі живемо "на нашій не своїй землі"...

Це наголошування ролі духовного фактора в житті людських спільнот є центральною темою проповідей Лпківського. Однією з найбільших хиб нашої націоальної вдачі вважає Липківський почуття меншовартості, прищеплене нам нашими ворогами. Хоч Назарет був у бідній країні рибалок, ремісників і селян та був погорджуваний у ізраїлітян, однак саме з цього міста, про яке говорили:"З Назарету чи ж може бути що добре?"- походив родом Христос. Це доказ, що народ погорджуваний чужинцями і не певний своїх сил, може стати світочем людства, треба тільки не зважати на чужу погорду й відродити в собі почуття національної сомопошани.

У Страсний Четвер, по прочитанні євангелії про зраду Юдою Христа, говорить митрополит про важкий злочин христопродавця. І далі говорить про пізніших Юд, про теперішніх зрадників і відступників від свого народу. Христос переніс багато страждань, але найбільшим стражданням була для ного зрада Юди. Липківський бив по найбільшому злу, що в совєтських умовах з новою силою роз'їдало лави національної спільноти.

Не була чужа Липківському також ідея активності в боротьбі за національне оновлення. Ні церковні ні цензурні мотиви не спинили митрополита від категоричних заяв, що духовно-церковне зв'язане також з національно-визвольними стремліннями українського народу, який є народом поневоленим.

Боротьба за визволення нації відповідає християнському ідеалові й не суперечить християнській уяві миру, бо ця уява має на увазі мир душевний, внутрішню гармонію, узгіднення з божественною правдою. Лише такого миру прагне хрисриянин, а не миру в буквальному розумінні: «ми молимось за те, щоб життя наше проходило в спокою. Ми молимось за спокій у всьому світі. Але що б то за життя було, коли б воно все проходило в спокої – чи було б про що згадати людини з свого життя? Людина найбільше відживлюється тими моментами, коли доводиться подивитись в очі смерті.

Наш народ може найменше зазнав спокою в минулому… Це моменти найбільшої титанічної боротьби нашого народу з хвилями житейського моря, боротьби за своє життя, за своє право визволення та перетворення».

Митрополит по-філософському оформив тезу про неподільність, тісну пов'язаність духовного й плотського в житті людей як життєву конечність. Повнота життя це поєднання духу і матерії, з тим однак, що дух має одухотворяти матерію. Ідеалізм Липківського, центральний елемент його світоглду, сходиться з ідеалізмом, революційно осмислюючим дійсність. Поруч висвітлення ролі з теологічного становища виявляє він також роль віри в суспільнім житті. У розв'язанні проблеми – індивідуум і релігія,-

Липківський протиставиться демократично-ліберальній оцінці віри, і тим самим знов таки зв'язуються незримі нитки єдності його світоголядних позицій з позиціями українського націоналізму.

Митрополит ніколи не забував підкреслити, що церква завжди і скрізь є громадою, позначеною національним характером. Виразне наголошення, що славити Боже Ім'я слід на всіх мовах, є підкреслення того, що Христова Церква не повинна обминати національні відмінності, а має зростатися з ними. Національні прикмети в церкві мають виявитися з тою ж силою, з якою виявляє себе національна духовність в інших сферах життя. Пафос національно-визвольної боротьби, що стрясає український організм, так само має струсити й Церквою й визволити її. Релігійне почуття може бути глибоким тільки тоді, коли воно випливатиме з глибоко інтимних національно-народніх уяв.

У гнівних міцних словах митрополита, спрямованих проти "малоросів", послідовників московської церковщини, відчувається сила бичування, властива біблійним пророкамю. У своєму проповідництві Липківський зі сміливо піднесеним чолом ішов на зустріч небезпекам. Раз-у-раз знаходимо у нього незамасковані політичні виступи супроти большевизиму як носія безвірства:

"В ці часи почувається якесь нове “благовіщення”, нас закликають єднати свеє життя не з Христом, а з якимсь Марксом та іншими іменами, що піднеслися на землі. Єднають нас уже не з янголами і Духом Святим, а з мертвою матепією та її механічними законами...

Коли в наші часи, дійсно, перетворюється життя народів, то це перетворення повинно початись не з Маркса та його нащадків, що й собі не здобули життя, а з Христа з Його Благовіщеня й Воскресіння" .

Митрополит знав, що йому загрожує за ці та й подібні слова. Але він був справжнім духовним революціонером, який не спиняється перед очевидною небезпекою, але використовує ті можливості, які приносить ситуація. А ситуація була така, що недавно приборкані повстансько-революційні сили ще бурліли гнівом, енерґія мас переливалася у формфі релігійного протесту проти совєтчини. Це були часи, коли на Поділлі стихійно розпочався рух ставлення хрестів на знак протесту проти большевитського безвірнитства. В урочище "Йосафатова Долина" сходилися великі процесії віруючих з хрестами і створили цілий ліс хрестів, до 10 тисяч. В цих умовах загостреного релігійного почування серед мас влада не наважувалася усунути митрополита з обрію церковного життя, хоч і двічі ув`язнювала. Митртополит діяв енергійно й рішуче. Це знали й большевики. Тому перший і найдошкульніший їхній удар в кінці 20-х рр.- на поч. 30-х був по УАПЦ. Духівництво й активних парафіян масово розстілювано й висилано на каторгу. Самого митрополита в 1927 р. усунено від церновної діяльності, а 1937 р. страчено (по неперевіриним даним у Васильківській тюрмі) постановою Трійки.

Місце похованя невідоме. Існує легенда, що у братській могилі в Биківні.

Навіть не маленька вулиця (колишня ім. ката Урицького) перейменована на честь мого прадіда, першого митрополита УАПЦ.

А пам'ятник діаспора поставила, в містечку Даунд Брук, Нью Джерсі, на території братства Андрія Первозванного. Поки була жива донька, мріяв туди з нею з'їздити, покласти квіти.